+38 (067) 320-80-53

Нейро-розвиваюча терапія (Бобат-терапія)

03.03.2016

Значний внесок у розвиток методів реабілітації ДЦП внесли Берта і Карел Бобат. Ще в 40-х роках XX століття вони почали розробляти свій підхід, який базувався на клінічних спостереженнях Берти Бобат. Їх погляди знаходилися під впливом існуючої в той час теорії рефлекторного та ієрархічного дозрівання нервової системи. Завдяки своїм публікаціям, лекціям і курсам, які інтенсивно проводили як вони особисто, так і їхні учні, Бобат-концепція, відома також як «Нейро-розвиваюча терапія» (Neuro Developmental Treatment, NDT) широко поширилася по всьому світі і мала істотний вплив на загальний розвиток принципів реабілітації дітей з ДЦП після другої світової війни.

Згідно Бобат, моторні проблеми при церебральних паралічах виникають внаслідок ураження центральної нервової системи. При цьому порушується розвиток постуральних антигравітаційних механізмів, сповільнюється і спотворюється нормальний моторний розвиток дитини.

Метою відновного лікування цих дітей є стимуляція нормального моторного розвитку і профілактика виникнення контрактур і деформацій.

Нейро-розвивальний підхід Бобатів був спрямований на сенсомоторні компоненти м'язового тонусу, рефлексів, патологічних рухових моделей, постурального контролю, органів почуттів, сприйняття і пам'яті - тобто на ті компоненти, що найбільш ймовірно порушуються при ураженні центральної нервової системи.

Основою підходу було застосування спеціальних положень тіла дитини, прийомів догляду за нею, які контролювали сенсорні стимули до нервової системи. Вони використовувалися як для зниження спастики м'язів, патологічних рефлексів і патологічних рухових моделей, так і для створення нормального м'язового тонусу, реакцій рівноваги і правильних рухових моделей. Дитина була порівняно пасивним реципієнтом нейро-розвиваючого лікування. Нормальна послідовність моторного розвитку вважалася одним з основних теоретичних постулатів.

Згодом, завдяки своєму особистому досвіді, а також завдяки новим досягненням нейрофізіології, Бобати дещо змінили свій підхід і змістили акценти на інші аспекти лікування. У своїй останній публікації 1984 року вони описали, як змінювалися основні теоретичні засади їхньої концепції.

Спочатку вони відстоювали необхідність ставити дитину в спеціальні «положення, що пригнічують патологічні рефлекси». Хоча перебування дитини в цих положеннях і приводило до зниження спастики, але Бобати пізніше прийшли до висновку, що це зниження тонусу тимчасове і не зберігається при виконанні дитиною інших рухів.

Надалі вони підкреслювали важливість впливу на «ключові точки контролю». При цьому вплив фізіотерапевта проводився під час рухової активності дитини і був спрямований на подавлення патологічних рухових моделей і стимулювання розвитку більш правильних рухів.

У своїй останній публікації автори дійшли висновку, що вони занадто багато уваги приділяли розвитку автоматичних реакцій випрямлення, дотримуючись неправильного припущення, що дитина зможе спонтанно перенести цей досвід (навичка) на свідомо контрольовані рухи. Після цього вони почали більше розвивати в дитини можливості самій керувати своїми рухами й особливо рівновагою. Вони також прийшли до висновку, що було помилковим сприяти руховому розвитку дитини, жорстко дотримуючись нормальної послідовності моторного розвитку.